«Чому жінки не йдуть?» Це одне з найпоширеніших питань щодо насильства в близьких стосунках. Люди, які ніколи не стикалися з цим явищем (і, на жаль, часто також люди, які повинні добре розумітися на цьому питанні, як-от судді, поліцейські, соціальні працівники чи, як не дивно, психологи) підозрюють, що особа, яка зазнає насильства, не розуміє, що вона нещасна або навіть що ще гірше, є «залежною» від переживання насильства. Це, звичайно, неправда.
Ви можете стати залежними від речовин і дій, які приносять вам задоволення або полегшення, але ніколи від страждань. Коли ми зазнаємо насильства, ми чудово знаємо, що воно робить нас нещасними. Однак у тісних стосунках діють сильні механізми, які є результатом маніпуляцій, які використовує кривдник.
Початок насильницьких стосунків часто характеризується сильними позитивними емоціями. Людей, втягнутих у такі стосунки, «бомбардують любов’ю». Майбутні кривдники намагаються справити якнайкраще враження, приділяють партнерці багато уваги, іноді обсипають її квітами та подарунками, роблять компліменти та ідеалізують. Іноді вони створюють враження близькості, розповідаючи дуже рано про власний важкий/трагічний досвід і заохочуючи свого партнера робити те саме. Людина, яка піддається такій маніпуляції, має обмежену здатність раціонально оцінювати стосунки, події та нового партнера. Оскільки людина відчуває близькість, вона ставиться до кривдника як до близької людини: надає йому довіру, вірність і турботу.
Тим часом кривдник починає наступний етап маніпуляції: він поступово починає нехтувати партнеркою та її потребами, виявляти до неї агресію, презирство, ревнощі – він перевіряє її межі. Коли партнер протестує і, наприклад, хоче припинити стосунки, кривдник повертається до «бомбардування коханням», водночас викликаючи у партнера відчуття провини та сорому («Я так сильно тебе кохаю, я піклуюся про тебе, а ти хочеш кинути мене»).
Ця динаміка може тривати роками, при цьому кордони людини яка зазнає насильства щоразу просуваються все далі і далі, а позитивного досвіду стає все менше та триває він коротше.
Кривдник робить усе, щоб відірвати свою партнерку від підтримки: він відлякує або залякує близьких, спонукає її звільнитися з роботи, суворо контролює всі її контакти, прагне до ситуації, в якій він стає єдиним посередником між партнеркою і сторонніми людьми, світом, та бажає стати людиною, від якої залежить усе в її житті. У людини, до якої відносяться таким чином, розвивається так званий травматичний зв’язок.
Основна маніпуляція, що стоїть за формуванням травматичного зв’язку, полягає в тому, що злочинець надсилає суперечливі сигнали.
Людська емоційність погано справляється з усвідомленням того, що одна і та ж близька людина може бути доброю і люблячою, а через мить кривдити і висловлювати презирство. Особливо якщо багато залежить від людини, яка надсилає такі суперечливі повідомлення, ми схильні ігнорувати негативні сигнали та зосереджуватися на позитивних. Ця тенденція найбільш помітна у випадку дітей, які люблять і віддані своїм батькам, навіть коли ті нехтують ними та жорстоко з ними поводяться. Думка про те, що батьки не піклуються про дитину, надто страшна – така ситуація загрожує фізичному виживанню дитини. Особливо, якщо кривднику вдалося ізолювати свою партнерку, а також тому, що він контролює багато аспектів її життя і багато що залежить від його настрою (що створює враження його всемогутнього впливу), у неї можуть виробитися подібні моделі сприйняття кривдника, як у дитини якою нехтують. В емоційному хаосі, створеному кривдником, любов і насильство переплітаються, і через довгий час важко відокремити одне від іншого. Ми віримо, що між нами та нашим партнером є любов, ми відчуваємо обов’язок ставитися до нього як до коханої людини: бути відданими та дбати про його благополуччя, навіть коли він зневажає нас і завдає нам страждань.
Щоб впоратися з таким протиріччям, люди, які зазнають насильства, часто шукають пояснення та виправдання поведінки кривдника, іноді шукають провину в собі. При цьому кривдники не беруть на себе відповідальності за спричинене ними зло і використовують т. зв газлайтинг – піддають сумніву реальність жертв. Вони ставлять себе в ролі жертв, переконують партнерів, що вони спровокували насильство або перебільшують, говорячи про свої страждання.
У процесі «відбілювання» кривдників бере участь і оточення. Кривдники часто товариські люди. Іноді друзі створюють образ партнера як складної, істеричної людини, яка доставляє неприємності. Буває й так, що оточуючим зручніше повірити в невинність кривдника, тому що це позбавляє їх необхідності реагувати на насильство. Коли звідусіль приходять повідомлення про те, що кривдник хороша людина, ще важче розпізнати його жорстокий характер і почати захищатися.
Як впоратися з травматичним зв’язком?
- Перш за все, треба визнати насильство насильством. Будь-яка фізична агресія: удушення, биття, штовхання, щипання, биття ногами, тягання за волосся – це насильство. Будь-яка психологічна агресія: приниження, обзивання, критика, контроль, обмеження свободи, маніпулювання, погрози, ігнорування – це насильство. Будь-яке економічне насильство: відбирання грошей, видача грошей, жорсткий контроль витрат, незабезпечення життєвих потреб матеріально залежних людей – це насильство. У близьких стосунках немає місця жодній із цих форм поведінки. Той, хто робить такі речі, не кохає.
- Той, хто застосовує до нас насильство, не кохає нас. Це створює видимість близькості, але насправді її не надає. Ми не зобов’язані такій людині піклування, захисту чи відданості. Ми маємо право захищатися від насильства всіма доступними засобами, включаючи підтримку поліції, системи правосуддя та соціальних служб.— Треба бути тут і зараз. Якщо хтось завдає нам болю зараз, не має значення, що вчора він купував нам квіти, а минулого року взяв нас у романтичну відпустку. Не шукаймо виправдань чи пояснень. Не шукаймо помилок у собі, інших людях чи обставинах. Насильство є насильством, а застосування насильства – це завжди рішення кривдника. Той, хто кричить на дружину або б’є її, не втратив контроль – він не підвищить голос на свого начальника і не вдарить міліціонера, він кричить і б’є, тому що дозволив собі це. Ніщо не виправдовує застосування насильства до близької людини.
- Винуватець насильства не зміниться. Переважна більшість людей, які застосовують насильство в близьких стосунках, мають розлади особистості. Насильство — це не просто те, що вони роблять, це частина їхньої особистості. У стосунках, де має місце насильство, ситуація може змінитися лише на гірше, якщо кривдник не проходить спеціальну терапію (на що він рідко має мотивацію, оскільки переважна більшість кривдників бачить джерело своїх проблем в інших людях — ніколи в собі). Не варто витрачати своє життя на очікування змін, які ніколи не відбудуться.
- Люди в травматичних стосунках схильні запам’ятовувати приємний, позитивний досвід і забувати про неприємний. Кривдники навмисно створюють емоційний хаос і підсилюють цю тенденцію. Пам’ятаймо, хоча це й важко, що саме неприємні переживання показують справжню природу насильницьких стосунків, а приємні найчастіше є частиною маніпуляцій, які використовують кривдники, щоб прив’язати жертву до себе та перешкодити її виходу зі стосунків. Гарною ідеєю буде вести зошит, в якому записувати насильство і неприємності, яких ми зазнали від партнера. Коли ми починаємо сумувати або сумніватися в правильності своїх дій/погляду на ситуацію, коли кривдник починає «бомбардувати нас любов’ю» і вмовляти повернутися, такий блокнот дозволить нам зорієнтуватися в реальності.
- Пошукайте терапевта, який розуміє механізми, що діють у токсичних і насильницьких стосунках. На жаль, травматичний зв’язок, що колись був створений, робить нас більш вразливими до вступу в інші токсичні стосунки. Емоційний хаос і емоційне функціонування «на високих обертах» — це щось звичне, тому маніпуляції кривдника легше сплутати з «хімією» і почати відмовлятися від себе, ставлячи на перше місце потреби інших людей. Грамотна терапія допоможе вам розгадати змішані емоції, відокремити насильство від любові, повернути впевненість у собі та відкритість у стосунках з іншими людьми, визнати власні кордони та захистити їх.
Текст: Катажина Новаковська, психологиня і психотравматологиня Фундації Фемінотека